Блог Тимур Желдак

Вчора зайшла суперечка з хлопцями, якім в середньому 18 років, про те чому ж можна вважати себе українцем. Вони прочитали статю одного пана, явно вдвічі старшого, про те що він, українець, не знає слів гімну і срать хотів на мову. "От же крутий" - подумали хлопці. "Ну й козел" - подумав я. Ну і зачепилося...

Як коротко пояснити, чому ти українець... Так, є маса ознак, як зовнішніх так і внутрішніх:

- я поважаю і люблю рідну мову;

- я поважаю і люблю свою державу, для мене її символи - герб, прапор, гімн і мова - священі;

- я люблю борщ, сало, горілку, пиво, а моя фраза "Я люблю тебе як вареники, ну може так само сильно..." стала афоризмом;

- моя улюблена сорочка - вишиванка;

- моя улюблена музика - Гайдамаки і Бумбокс...

Та довго можна було все це продовжувати, але суть же не в цьому. Можна було б сказати, що я - українець хоча б тому, що батьки мої - українці і все життя живу на моїй, Богом дані землі. Але я бачив сотні таких, для яких це - не привід. Бачив інших - Іванових, Авакових і Бухманів, які більші українці ніж бачені мною Галушка й Чобіт.

Для мене багато що говорять чисто українські принципи "живи і не ви*буйся, їж і не обляпайся, люби брата свого, як себе самого", а ще "не роби ніколи іншому, те що не хочеш, щоб було з тобою". Але що означають принципи, коли в країні залишилася одна обєднуюча ідея - гроші.

Я не народився УКРАЇНЦЕМ, хоча процес того становлення можна порівняти з народженням. Одного жовтневого вечора, коли вмазаний Сірожа Підрахуй говорив по всіх каналах, що українці не обрали собі президента, що провладний кандидат набрав більше 40% голосів ( а ми були на дільницях, ми ЗНАЛИ, що в Дніпропетровську їх не більше 30.. що вже казати за Франківськ...) моя донька тихо спала, а моя дружина зі сльозами на очах сказала "давай розпродуємо все, зберемо 2 сумки і поїдемо звідси - в Польщу, ну хоча б у Львів, якщо в Польщу не пустять. Цій країні *дець!" Саме тоді я зрозумів, що нікуди я не поїду - хай їдуть ті хто брешуть, хто вважає мене "казлами" і тупим бидлом, не здатним відрізнити зека від президента. А потім прийшов листопад...

Це пророчі слова, бо я зрозумів, скільки навколо мене красивих людей, палаючих очей і пісень що гукають жити. Скільки я можу зробити для цієї країни, для цього міста, для дітей - прийдешнього покоління, якому жити і радіти. Мене тоді не лякали ні сніг, ні спецпідрозділи, ні сурми всіх міських заводів, які трубили одночасно сигналами цивільної оборони...

Коли когось любиш, тобі геть не важливо, що ти ОТРИМУЄШ, ти просто ВІДДАЄШ. Я українець, бо маю величезне бажання віддати всі свої сили, всі знання, наснагу і терпіння цій країні, моєму рідному місту, всім тим людям, яких я знаю, а може ще й не знаю, але зможу бути корисним.

Тому я кожного дня, в будь-якому стані, за будь-якої погоди і обставин, заходжу в аудиторію. Не за грішми і не для хизування. Я йду туди просто дати щось новим маленьким українцям, які прийшли до мене. Хочеться вірити, що в мене виходить. А якщо ні, я весь час намагаюся робити це краще, давати ще більше. Я даю саме головне - навіть не знання, вони є у книжках - я намагаюся навчити МИСЛИТИ. І якщо мені все вдасться, більше ніхто і ніколи не зможе сказати моїм дітям, що зек і президент - то одне й те саме. Що "звалити будь-куди, де тепліше" - це мета життя, що гроші - це мірило якості людини...