Блог Ірина Желдак

Прочитала учора на УП статтю і...пам'ять послужливо повернула мене  на кілька років назад, защемило серце, засвербіло в носі. Оскільки розчулити мене взагалі-то складно -  від сліз я втрималась.

Але не втрималась - копіюю статтю в блог. Поділитися з ГРАДівцями, а може... просто, щоби не загубилася вона в архівах Української Правди, а залишилася зі мною. Як пам'ять і урок на майбутнє*-)

Вікторе Андрійовичу, поверніться!

"Люди часто живуть після смерті:
Вріже дуба, а ходить і їсть,
Перепродує мислі підтерті
У завулках тісних передмість.
Гилить зуби, дає поради,
Носить лантухи настанов,
Підмічає серйозні вади
У діяльності установ.
Не втомляється спати і жерти,
На милицях за часом біжить, -
Їй богу, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить".
Василь Симоненко, 1962

Я і зараз думаю, чи не занадто жорстокий епіграф-пророцтво поставив до цієї статті.

Але ні, треба якось рятувати народного Президента від політичного (і морального!) самогубства, від катастрофи, в яку він остаточно сам себе втягує.

Як врятували колись його від фізичної смерті мільйони молитов "маленьких українців" і сотень його "польових командирів".

Дозволю собі навести невеликий уривочок зі свого польового "революційного" щоденника тих легендарних уже днів, які багато хто з "немаленьких" "любих друзів №1 і №2" так швидко забув:

"Напередодні увечері, приїхавши з агіттуру до Володарки ночувати, ми були приголомшені повідомленням, що Ющенкові дуже погано, і у Відні йому робили заштрики в кістки.

Що означало, на думку деяких фахівців, що Ющенко при смерті. Телефонні дзвінки від керівників штабів свідчили, що вони у відчаї. "Що нам казати людям? Що нам робити?" - чекали вони моїх інструкцій. Заспокоюючи їх, я також не міг не збентежитися. А, може, ця вся агітація вже даремна? - закрадалася думка. Але це лиш додавало сил.

Вранці ми всі прийшли до місцевої церкви помолитися за життя нашого Лідера. Вразила величезна кількість людей, які здосвіта без будь-якої команди прийшли зробити те ж саме.

"Це не вибори, це останній шанс врятувати Україну. Така місія належить народному Президенту Віктору Ющенку, тому він обов'язково видужає і переможе!" - сказав я людям на стихійному мітингу біля церкви...."

На жаль, тепер я закликаю Віктора Ющенка врятувати самого себе, врятувати ту красиву і по-справжньому священну перемогу, яку він - зі своїм народом! - разом вибороли.

Бо зараз він все більше опираєтесь не на свій народ, не на справжню його еліту, а робить ставку на найгіршу навколополітичну шваль, як робив це Кучма з Януковичем, проти яких ми так довго боролись.

Чому для президента не зрозуміло, що це - дорога до ганьби і небуття?

Останні статті про те, що Ющенко з Балогою "беруть під свою парасольку", окрім різних ФАКів, ще й Черновецького, порадували фактажем і проникливістю, але здивували запізнілістю.

Бо це стало зрозуміло ще після відомої зустрічі мера з президентом, про яку, хоч і плутано, повідомив сам Черновецький на "Свободі" Шустера: в тих місцях, де думка мера наздоганяла його слова (що буває не так часто), можна було зрозуміти, що Ющенко пообіцяв не підписувати нічого, що б стосувалося дострокових виборів Київського міського голови.

Останні сумніви розвіялись, коли майже відразу після того президент погодився зі звільненням кількох своїх колишніх київських ставлеників - голів райдержадміністрацій та заміною їх на людей Черновецького.

Президент розміняв людей, які протягом багатьох останніх років грудьми-потом-кров'ю прокладали йому шлях до влади. (А скільки таких борців взагалі були проігноровані-викинуті відразу після Майдану-2004!).

Насмілюсь на ще один "революційно-польовий" спомин.

Чи пам'ятає Ющенко осінній Донецьк 2003 року, що зустрічав його і виїзний з'їзд його виборчих штабів страшними плакатами-гарбузами і карикатурами Ющенка у есесівській формі: "юЩєнки і нашизм, мовляв, нє прайдут!!!"?

Так от, два з цих трьох "розміняних" людей стояли тоді поряд зі мною в живому ланцюгу, який єдиний тоді захищав Віктора Ющенка від люмпенізовано-зомбованого натовпу "нєгодующіх" протестантів.

Ми, тоді керівники трьох виборчих районних штабів Києва, взявшись за руки і заспокоюючи якихось бандюків з заточками і фінками, готові були вмерти за кандидата Ющенка. Бо так багато - тоді - на нього покладалося і сподівалося...

Тоді і опісля - скільки вже разів ці жуліки плювали йому в обличчя і "кидали"!

А він все хоче "єднати" з ними Україну!? А тепер - і будувати спільну партію!

Логіка таких та інших малоестетичних дій президента могла б ілюструвати класичну формулу політичних інтриг, яка після конкретизації звучала б так: "Льоня (Реня, Діма, ... і так далі і тому подібне) хоч і сукин син, але він мій сукин син!"

Але всі, в тому числі і Віктор Ющенко, розуміє, що "Льоня-Космос" (і всі інші!) - не його сукини сини. Вони - просто сукини сини самі по собі. І самі для себе.

Тому в цьому випадку, на жаль, вищенаведена формула змушена була модернізуватися до такого змісту: "ну, він хоч і не мій сукин син, але він ще більше не Її сукин син!"

Тобто, хай він і далі безкарно розкрадає святу і безцінну київську землю, руйнує київські святині, русифікує-деградує киян, і просто ганьбить столицю власною неадекватністю, лиш би протистояв Їй!?

Програшна трансформація, о, мій Президенте!

Не з ними, не з "сукиними синами", а з вірними синами України, і тільки з ними президент можете єднати, будувати мости і партії, ділити газ, вести "прєнія" з Путіним і перемагати! І зберегти своє славне Ім'я для вічності...

При чому, перемогти - це не обов'язково знову стати президентом. Це - перемогти!

...А недавно, під час виборчої кампанії, в карпатському містечку Турка я знову зустрів пані Мирославу. Ми познайомилися в листопаді 2004-го, на Майдані.

Вона тоді розпочинала вишивати якийсь сакральний рушник з відомими тільки їй таємничо-віщими візерунками.

Я тоді всю ніч грав пані Мирославі на гітарі повстанських пісень, а домоткане полотно тим часом через пелюсткові її долоні всотувало її дух. На щоках танцювали відблиски вогню і танули сніжинки, а через зморшки сочилися віра, надія і любов.

"Для нашого президента плекаю", - ніжно і величаво промовила тоді пані Мирослава, помітивши моє зачарування цією картиною...

Так от, там, у Турці, пані Мирослава показала мені вже готового того диво-рушника. Це був дійсно царський подарунок, де в 1-му квадратному дециметрі гармонійно красувалися 17 відтінків кольорів!

"Але передай цей оберіг" - вона на мить зупинилася, але впевнено і не менш велично назвала інше ім'я...

Я не скажу вам це ім'я. А раптом Віктор Андрійович повернеться...

Володимир Гонський, для УП