«Об’єднуємось!» - кричить ПолМакКартні. Велике дякую за таку акцію Пінчуку. От що справді треба робити, от що запам’ятається, а не спіч у кілька хвилин у Савіка. Люди люблять шоу, головне веселощі, а там роби що хочеш. До речі, чи буду я голосувати за Пінчука на виборах у Президенти? Він хоча б не політик. Я не була навіть на прямій трасляції концерту, але втішаю себе думкою, що моє місце там було зайняте поки що несвідомими українцями і фанатами справжньої музики водночас. Хочеться вірити, що тригодинний концерт перетвориться в успішну акцію «Час бути разом». І важко уявити мою радість, якщо я прочитаю на чиємусь блозі приблизно щось таке: «І справді, не така й погана наша країна, якщо до нас приїжджають легенди. Ми європейці.» Чи щось схоже на те. І неважливо у такому випадку, що це гроші, без яких ніхто б і проїздом сюди не завітав. Головне донести думку до сердець.

Ще більше я вдячна  москалям. Наші сусіди піддалися емоціям не на жарт закидаючи нам небезпечні заклики, погрожуючи відключити газ, піднімаючи ціну у той самий час, будуючи хімзавод на межі кордонів разом з початком будування однієї з найпотужніших військових баз, розриваючи договори про співдружність (а давайте і арку Дружби народів теж переплавимо на алюміній!) тощо. На фоні цих подій я просто ненавиджу росіян, особливо тих, що у піджаках влади. Такої нахабності я ніде не бачила, а це лише, здається, її частина. Імперська держава, що вже не може приховати свого обличчя – от що треба мені і сподіваюся вмілим політтехнологам теж. Ніщо не об’єднує нашу країну так, як спільний ворог, це XX століття вивчило на прикладі Гітлера. І цей ворог починає все більш себе проявляти, бо як можна бути другом тому, що чинить щось подібне і не приховує цього? Чим далі, тим цікавіше. Навіть в історії не були ми дружніми народами, що доводять наші незалежні історики, що працюють з архівами не тільки України. І те, що нас називають «бандерівцями» закидаючи таким чином, що вплив бандитів з Заходу лише тимчасове явище. Я вже не ображаюся на подібне, бо нічому поганого у тому слові не бачу. І дякую саме за це тим, хто відкриває неправду радянської історії.

Те, як любить нас Росія ми бачимо вже давно. Не відповісти на нахабство і ницість сусідки навіть на побутовому рівні – найнижча точка зневаги до самого себе. На фоні антиукраїнської політики набуває сили зворотня реакція, що штовхає нас до Єврозони. Ті ж самі звичайні жителі мого міста, що ніколи не позиціонували себе як українці, розуміюють безглуздість твердження про братерство. І не треба плутати звичайних і адекватних людей з офіційною позицією держави.