Про концепцію й нову формулу «дніпропетровської ідеї»

75-літній ювілей Дніпропетровщини, як і будь-який інший ювілей, це не тільки привід до заздоровниць на честь ювіляра, святкових заходів і візитів великих київських гостей. Більш важливо, що це серйозний привід до самоосмислення, до позначення проблем розвитку регіону, до визначення місця й ролі нашої області в складному національному організмі на ім'я «Україна».

Дніпропетровський інкубатор

В 90-і роки минулого століття чимало було сказано про так називаний «дніпропетровський феномен» - непропорційно велику роль дніпропетровських партійно-господарських кадрів у керуванні радянською імперією й у формуванні адміністративно-бізнесових еліт незалежної України. Неоднозначні й, разом з тим, потужні фігури Брежнєва, Щербицького, Кучми, Лазаренко, Пустовойтенко, Тимошенко, Пінчука, Коломойского, Тігіпко й багатьох інших політичних лідерів і капітанів великого бізнесу сформовані саме в дніпропетровській «кузні кадрів». За цими «криголамами», що пробивали дорогу до командних висот і фінансових ресурсів, вибудовувалися цілі когорти вихідців з нашого регіону, що створювали в Києві й Москві те, що прийнято називати «дніпропетровським кланом».

Такої плідності придніпровської землі на сильних миру цього сприяла яскрава місцева номенклатурно-управлінська школа, створена не тільки видатними особистостями, але й унікальними соціально-економічними умовами нашої області. Потрібно відзначити високу технологічність розміщених на Дніпропетровщині виробництв (тієї ж ракетно-космічної галузі), що вимагали й виховували висококласних керівників, а також різнобічну розвиненість галузей промисловості й сільського господарства, відсутність домінуючої виробничої монокультури (як вуглевидобувна на Донбасі). Все це навіть в умовах планової економіки дозволяло отримувати місцевим кадрам багатий і неповторний досвід керування складною соціально-економічною системою й вигравати в конкурентній боротьбі за владу з іншими регіональними командами.

Приходять «варяги», зникають гроші

Владний вплив дніпропетровських груп позитивно позначався на розвитку міста й області: пролобійовані ними мільярдні бюджетні інвестиції створили стратегічні проекти, що фактично створили наш регіон таким як ми сьогодні знаємо: заводи, мости, дороги, об'єкти соціально-культурної інфраструктури й навіть недобудоване метро - все це спадщина «дніпропетровського клану», частково збережена й багато в чому збільшена навіть в «чорні дев'яності».

Але в останні роки дніпропетровський ескалатор, що справно піднімав «пташеняти гнізда Дніпрова» на Печерські пагорби, уже не працює з колишньою ефективністю. Досить давно в українському парламенті немає великого дніпропетровського лобі, яким була у свій час фракція «Єдність» або лазаренківська «Громада», а представництво Дніпропетровщини (2,8 млн. виборців) у вищому законодавчому органі країни значно менше, ніж у таких не дуже благополучних областей, як Луганська, Закарпатська або Кіровоградська, які з року в рік отримують дотації з бюджету. Ще гіршою є картина в уряді й секретаріаті Президента, де вихідців із Дніпропетровщини залишилися лічені одиниці. Знаковим симптомом хронічних проблем дніпропетровських еліт стало призначення головою облдержадміністрації стовідсоткового «варяга» Юрія Єханурова, наступне піднесення якого до поста прем'єр-міністра продемонструвало, що область усе ще може бути стартовою площадкою для «зльоту на Київ», але центр керування «кадровими польотами» перебуває не в Дніпропетровську. А допінгові бюджетні засоби тим часом уливаються в інші регіони, переважно в сусідній Донбас, що дивує нас сьогодні якістю доріг, східною меценатською щедрістю його правителів і небаченим розмахом будівництва.

Донор для Донбасу

Необхідно визнати, що Дніпропетровщина, у певній мері зберігаючи фінансово-промислове лідерство, будучи основним регіоном - наповнювачем бюджету України, регіоном-донором №1, втратила своє політичне лідерство й програє змагання еліт добре організованій та жорстко структурованій донецькій групі й Партії регіонів, що захищає її інтереси.

Остання, залишаючись по суті партією одного регіону, скористалася «дніпропетровською неміччю» й узурпувала право говорити від імені всіх промислово розвинених областей нашої країни, при цьому в допоміжні частини «Армії Донбасу» рекрутуються уламки колишньої дніпропетровської слави, такі як Володимир Яцуба або Дмитро Табачник. Але, на відміну від своїх дніпропетровських попередників, що зцементовували південно-східне промислове лобі в 1994, 1998 й 1999 роках, донецька еліта демонструє спрощене розуміння влади й державного керування, що зводиться до витягування своїх (навіть таких хамів, як депутат Калашников) і видавлювання чужих (навіть таких талановитих і толерантних, як дипломат Огризко).

Більш того, донецькі еліти, становлення яких до останнього часу проходило вдалині від загальнонаціональних культурних й адміністративних центрів, виявилися ментально більше совковими, зараженими провінційно-малоросійскими комплексами неповноцінності стосовно колишньої московської метрополії й перейняті непереборним бажанням копіювати її антиєвропейські, антидемократичні культурно-цивілізаційні шаблони. На відміну від «донецьких регіоналів», дніпропетровські еліти, навіть приходячи до влади на популістських проросійських гаслах, близьких серцю посткомуністичного електорату Півдня та Сходу, ніколи не намагалися реалізувати на практиці ні ідеї «двомовності», ні ідеї послаблення чи ліквідації президентських інститутів. Саме в більше лояльному ставленні до української державності і європейського вибору складається кардинальна відмінність не тільки «дніпропетровських» кадрів від «донецьких», але й варіантів ідеї "місцевого патріотизму", які стихійно сповідуються кожною зі "шкіл".

Смерть минулого

Є багато причин послаблення дніпропетровських еліт: спочатку був великий розкол у верхах і війна на взаємне знищення між Кучмою й Лазаренко, що помножила на нуль творчий потенціал обох сторін і фактично усунула сильну адміністративно-політичну складову дніпропетровської групи. Було й запаморочення від успіхів, що вилилося в «дніпропетровське чванство», корупційні скандали, авторитарний олігархічний режим («кучмізм»), що деморалізували простих дніпропетровців й обридли добрій половині України. Була триваюча й сьогодні «київська асиміляція» дніпропетровських політиків і підприємців, які, переселяючись у Київ, розчиняються в столичному істеблішменті, гублять зв'язок з регіоном і представляють уже не його, а лише свої особисті політичні й бізнесові зв'язки.

Після вигнання Павла Івановича було й всевладдя в області великих корпорацій, і протистояння «Интерпайпу» і групи «Приват», що ділила в області все: і підприємства, і фінансові потоки. Особливо гостро це протистояння розгорілося під час подій 2005 року навколо Нікопольського заводу феросплавів. Але найбільше «дніпропетровський феномен» розмивався й розмивається винятково феодальним принципом побудови місцевих еліт на особистій відданості патрону - без будь-якої виразної об'єднуючої регіональної ідеї.

Останньою крапкою системної кризи старих дніпропетровських еліт, сформованих в 80-90-х роках минулого століття, стало санкціоноване Лазаренко через океан входження «Громади» у відверто продонецьку коаліцію в обласній та інших місцевих радах. Зрада цією політичною силою своєї місії захисту інтересів регіону перетворила її в донецького сателіта й розвіяла останній міф про останнього «дніпропетровського героя».

Ідеологія збирання каміння

Поразка дніпропетровських еліт на останньому історичному етапі аж ніяк не означає поразки «дніпропетровської ідеї». Навпаки, точне визначення ідеї місцевого дніпропетровського патріотизму й переосмислення «дніпропетровської місії» стало можливим саме у зв'язку із цією поразкою й донецькою експансією. Найближчим часом можливим, актуальним і необхідним стане «регіональне примирення» (аналог якому - національне примирення в країнах, що пережили громадянські війни), між мега-корпораціями, що ворогували, і місцевими лідерами.

У всякому разі, саме до цього повинен підштовхувати їхній інстинкт самозбереження. Важливі також пошук і висування нових регіональних лідерів, здатних консолідувати еліти й громадян Дніпропетровщини навколо рішення болючих комунальних, земельних, транспортних та інших місцевих соціально-економічних проблем. Вочевидь, актуальним буде й пошук оптимальних організаційно-політичних форм майбутнього «дніпропетровського ренесансу» або, якщо завгодно, «дніпропетровської реставрації».

Але, найбільш важливою для перемоги дніпропетровських еліт у змаганні за владу над регіоном і Україною, за доступ до стратегічних національних ресурсів, буде саме ідеологічна підготовка. Зрозуміло, що плодами цієї перемоги, насамперед, скористаються ті або інші кланові корпоративні структури, але все ж таки саме наявність ідеологічної бази дозволить націлити широкі прошарки бізнесу, політикуму й громадськості на прискорену модернізацію нашого регіону як базового для розвитку всієї країни.

Серце України

Щоб забезпечити відродження області й не ставити під сумнів єдність країни, ідеологія нової Дніпропетровщини повинна бути творчою, мобілізуючою, співзвучною загальнонаціональним завданням, і в жодному разі не деструктивною й не провінційно-ізоляціоністською. При всьому суперництві з донецькою, галицькою та іншими помісними концепціями розвитку, «дніпропетровська ідея» повинна виходити з необхідності органічного поєднання всіх «регіональних голосів» в українському хорі.

Щоб вижити й перемогти, «дніпропетровська ідея» повинна бути месіанською й всеукраїнською, а тому дніпроцентричною. "Дніпро - серце України - її нова формула, а дніпроцентризм - нова концепція, що пропонуються.

Історичні підстави такої формули - у тій особливій ролі, що зіграв у соціально-економічному розвитку України, у становленні її сучасної етнографічної й державної території наш регіон, починаючи з 16-го століття, із часу заснування Запорізького козацького війська, більшість січей і земель якого перебувало на території Дніпропетровщини. Саме на нашій землі був козацький форпост України, що відбивав удари кочового й мусульманського світів, що забезпечив освоєння й колонізацію Дикого Поля. Саме тут, на перехресті гірничорудної й вуглевидобувної провінцій виникла українська металургія, яка й сьогодні є основною рушійною силою нашої економіки. Звідси почався український похід до високих технологій, до світової економічної кооперації та до космічних висот.

Це - економічний, історико-географічний й геополітичний центр і перехрестя України, де пульс її життя часто відчутніше, ніж у столиці. Саме Дніпропетровщина - промислово розвитий російськомовний регіон, більшість жителів якого вважають рідною українську мову й не беруть під сумнів цінності української незалежності, у стані інтегрувати Центрально-західну й Південно-східну України, стати мостом між Лівим і Правим берегами Дніпра.

Днепроцентризм може стати потужним знаряддям у руках дніпропетровських політиків, адміністраторів і бізнесменів, відродивши їхній вплив в області й у Києві, але коли ця ідея опанує масами, політичний процес й економічний розвиток перестануть бути привілеєм еліт.

Андрій Денисенко, координатор Громадського активу Дніпра